ЧОРТКIВСЬКИЙ ЗАМОК, СИРОТА ДЕРЖАВНИЙ
Якщо замки можна порівнювати з людьми, то доля
Чортківскького нагадує колись славетного актора, що доживає віку в повному забутті. Його ще впізнають – «Це той
самий?! Ще живий?» - з ним охоче
фотографуються і просять автографи. Фанатів
не хвилює, що старому допікає вікова болячка – як-от невпинна
руйнація давніх стін за відсутності бодай якихось коштiв на
реставрацію.
Замок пережив не одних війну, господаря та епоху. Чи
встоїть перед новим випробуванням – байдужістю держави?
Візитка Чорткова і його окраса, унікальний
не лише своєю історією, але й розташуванням – не на вершині гори, а під нею.
Романтичні руїни, з якими так чи інакше пов'язаний родовід багатьох відомих
сімей і без яких годі уявити місцевий колорит. Здаля замком найкраще милуватися
ранкової години, щойно починається день. Скажімо, прямуючи від залізничного вокзалу
вулицею Міцкевича, поки моє старовинне
місто сиве ще тільки від років, а не від куряви (влiтку), що її
незабаром здіймуть численні авта, чи змiшаного з грязюкою снiгу (взимку).
На тлі Вигнанського пагорба мальовничі
руїни набувають містично-сріблястої барви.
Втрапивши досередини, мимохіть спіймаєш
себе на думці, що мури мають дивовижну спроможність не пускати за поріг турботи
своїх відвідувачів. Понищений роками і вандалами різних часів, замок, тим не
менш, зберіг свою неповторну ауру, тож навіть затяті матеріалісти обов'язково
відчують, як в стінах фортеці огортають затишок і відчуття безпеки. Попри те,
що на території не так вже й багато туристичних принад. Крім, власне, руїн – ще
й декілька оригінальних скульптур сучасних митців, виставка артефактів різних
епох (уламки посуду, знаряддя праці, тощо) –– прогулюватися по замку можна скільки
завгодно довго, це заняття ніколи не набридне. Ще й тому, що гостей завжди
приязно привітає пес Мухтар Петрович, кудлатий мешканець замку, а з тераси
милують око небанальні краєвиди. Чортків, нещадно спотворений сучасними
забудовами, в обрамленні замкових вікон повертає собі майже втрачений шарм
симпатичної євро-провінції.
З тераси не полінуйтеся спуститись по трохи
вищерблених гвинтових сходах до пивниці. Кілька років звідси вивезли ні багато,
ні мало – 200 камазів найрізноманітнішого сміття, багатотонний плювок в історію
від поколінь варварів. Дещо, залишене з тієї хамської ери, вивезти так і не
вдалося – як-от чиюсь незграбну базгранину на прадавньому камінні, «настінний
розпис» новітніх неандертальців. На
щастя, неподобство приховує підвальна напівтемрява; в ній якось незвично
звучить відлуння власних кроків по земляній долівці. А у вузьких переходах під
склепіннями гостя раптом огорне цілковитий морок – що й власної руки не побачиш
– і хоч-не-хоч, а знову згадаєш про потойбіччя і таємниці минулого.
Їх не бракує: свого часу в однiй з веж знайшли прикутого до стiни кiстяка, знахiдка вже встигла обрости легендами про полоненого рицаря. Iнша iсторiя така, сталася десь у 50-х минулого столiття: солдати-строковики копали рiв для каналiзацiї, i раптом один з них з криком провалився пiд землю. Виявилося – впав у пiдземний коридор, чи то пак – його залишки –
яким колишнi господарi замку напевне втiкали вiд ворогiв.
Якщо
замки можна порівнювати з людьми, то перші також мають душу.
Володимир Грицик, директор музею-заповідника
«Чортківський замок», вважає, що про особливу енергетику місця знали перші
зодчі фортеці: – Раніше там, внизу, була скеля, а вже навколо неї звели стіни –
і невипадково саме на цій ділянці. Колись розумілися на тому, де будувати.
Володимира замок «покликав» давно, ще в ті
часи, коли «пацаном тут бігав». Не вдаючись у лірику, каже, що за роботу в
замку (скромно оплачувану) взявся тому,
що «живу тут, і це завжди цікаво – середньовічний замок».
Та не вічний – даруйте за гірку тавтологію.
Фортецю терміново потрібно рятувати; зусиль ентузіастів на кшталт директора чи
просто шанувальників старовини для цього замало. Справа не лише в тому, що час
і відсутність грошей на реставрацію
руйнують те, що бодай сяк-так, але ще збереглося. Чортківський замок, до
того ж, опинився в облозі недолугого законодавства і бюрократичної тяганини.
Приклад: приватний підриємець, Володимирів
друг, зголосився власним коштом, включно з будматеріалами, відбудувати вежу
навпроти замкової брами. Підготував проект і кошторис. Втілити в життя не
судилося – згідно з законом, спершу треба замовити відповідну документацію
ліцензійній комісії. Якої в Тернопільській області просто нема, хіба-що з Києва
виписати, і чиї послуги коштували б трохи менше, аніж сама вежа. Бізнесмен,
«втішений» перспективами паперової тяганини і додаткових витрат, вирішив за
краще махнути рукою.
Воно, наче б то, зрозуміло - згадана комісія
має впевнитися, що новобудова не порушить архітектурний ансамбль, відтворить
автентику, відповідатиме усім вимогам тощо. Iншими словами – держава таким чином дбає
про збереження пам'ятників. На папері. Бо насправді жодні реставраційні роботи
в Чортківському замку коштом держбюджету не ведуться, фортеці не перепало ні
копійки. «Реставрація» наразі виглядає так – було, обвалилася арка, директор
Грицик попросив друзів-знайомих допомогти вапном і цементом, так відремонтували.
Напрошується риторичне питання: що краще – дочекатися поки розвалиться дощенту,
зате «зі збереженням автентики», чи все ж таки дозволити небайдужим допомогти врятувати
вцілілі руїни?
На тлі своїх «побратимів» в Збаражі чи
Бережанах, чортківський замок в держави – сирота. Збаражу недавно виділили 9 мільйонів гривень,
на бережанські мури щороку надходить по мільйону з місцевого бюджету. На
фортецю в Чорткові – нуль від усіх інстанцій, причетних до справи збереження та
реконструкції.
- Кошти дають на розкручені замки, - зітхає
Володимир і додає – Хотілося б, щоб держава до нас краще ставилася.
Ось так і виходить - Чортківский замок, що
міг би стати туристичним хітом, замість того змушений чекати з бюрократичного
моря сприятливої погоди. Яка навряд чи колись настане. Тим часом, в замку давно
варто було б провести археологічні розкопки. Досі ними в різні часи займалися
хібо-що «чорні» копачі. Робили це, звісно, як і належить грабіжникам:
- Продовбували стелю, ламали все, –
розповідає Володимир. – В одній такій дірі ми потім знайшли покинуті лома,
лопату й тачки. Всього по території набереться з десяток місць подібних
«розкопок». А замок чекає фахівців. Нам би хоч півсотні робітників, маленьку
техніку й археологів. Далі – все дуже обережно і вручну; тут є що копати. Крім
того, потрібні спеціалісти, що не тільки б не боялися видряпатися на 8-9
метрову стіну, але й знали б, як захистити її від руйнування. Чи відновити
монолітний пояс по периметру вежі. Чи ще багато чого. Та коли справа зрушиться
з мертвої точки – не знаю.
Час від часу в замку проводять різноманітні
фестивалі чи спортивні змагання. Фортецю залюбки фільмують телевізійники;
періодично за її рахунок піаряться депутати й чиновники різних рівнів,
проголошуючи красиві фрази про «необхідність збереження пам'ятників культури»,
«історичну спадщину» та інше «таке інше». Але далі балачок справа не рухається.
Якщо замки можна порівнювати з людьми, то
останнім, щоб втримати душу в тілі, потрібно мати за що це робити. Чи дійдуть у
державних мужів руки до реального порятунку чортківського замку?
No comments:
Post a Comment