Після аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року з 30-кілометрової зони навколо станції було евакуйовано більше 115 тисяч осіб місцевого населення. Про
тих, хто залишився жити в зоні, - у репортажі нижче.
Автор: Анастасiя Магазова
Самосели Віктор Чаусов та
Марія Сапуга, село Куповате
Сьогодні в центрі міста
Чорнобиль розташовується адміністративний корпус всієї зони відчуження. Але
якщо звернути з центральних вулиць, де розміщені державні підприємства, які
працюють в зоні, і рухатися вглиб міста, то можна зустріти цілковито інше
життя.
Обвалені дахи
одноповерхових цегляних будинків, розбиті вікна і скрипучі від вітру віконниці
в дзвінкій тиші нагадують сцену з фільму жахів. Людина покинула ці місця 30
років тому, але життя продовжилося: бурхлива рослинність понищила бордюри і
дороги, а здичавілі собаки тепер мало чим відрізняються від вовків.
Колись багатотисячне
місто втратило все своє населення у 1986 році, коли на Чорнобильській атомній
електростанції (ЧАЕС) сталася найбільша в історії атомна катастрофа. Через
зараження навколишнього середовища радіонуклідами понад 115 тисяч осіб були
екстрено евакуйовані з 30-кілометрової зони довкола ЧАЕС.
"У будинку живе
господар", - видніється напис у вікні свіжопофарбованої будівлі на одній з
вулиць приватного сектора Чорнобиля. Стукаю у хвіртку.
- Та нема там нікого.
Онуки сусіда приїжджають раз на місяць з Києва хату перевірити, а так там ніхто
не живе, - лунає за спиною чоловічий голос. Літній, але бадьорий чоловік в
робочій жилетці і кашкеті вітає мене.
Євген Маркевич
"Я досі
щасливий!"
Євгену Федоровичу
Маркевичу 78 років. Уже 30 років він - "самосел" у Чорнобильській
зоні. "Практично ми поза законом. Самосели - це люди, яких не повинно бути
тут. Знаєте, як нас дражнили? Самосели, ті, що тимчасово проживають,
самопоселенці і т. д. Але тимчасово - це вже 30 років! (сміється). На початку
ми ображалися, а потім вже звикли. Ну які ми самосели? Ми ж місцеві
жителі!" - пояснює мені чоловік.
Маркевич працював
учителем у чорнобильській школі і добре пам'ятає день аварії. Він з трьома
класами поїхав у радгосп готувати картоплю під посів. За його словами, вони
бачили дим над станцією, але особливої уваги не надали цьому, адже "там часто щось спалахувало". А за кілька днів почалася евакуація. Через три місяці він вперше повернувся у Чорнобиль.
"Мене дуже тягнуло
додому. Я хотів побачити, що ж діється в моєму рідному покинутому місті. На
хату свою подивитися хотів. Страждав дуже, душа боліла. Хоч краєчком
ока...", - згадує Євген Федорович. До літа 1986 року зона навколо ЧАЕС вже
стала режимною, тому потрапити туди без спецперепустки неможливо і по
сьогоднішній день. Але Маркевичу допоміг випадок.
Чорнобиль сьогоднi: алея вiдселених сiл iз зони, ураженої катастрофою (фото В.Березнюка)
"З Києва на
теплоході я приїхав до Прип'яті. А на березі мене зустріли міліціонери. Серед
них опинився мій старий знайомий. Я йому розповів, навіщо приїхав і як сильно
хочу побачити рідну домівку, - розповідає чоловік про свій перший приїзд у зону
відчуження. - Тоді він зняв з себе кітель, кашкет і простягнув мені: "Ось,
тримай. Їдь". Так з тремтінням у колінах, я вперше потрапив до Чорнобиля
після евакуації". Тоді Маркевич побачив на вулицях солдатів, які поливали
розчином паркани, дахи, крейдою писали рівні радіації. Він переночував у своєму
будинку і поїхав. А наступного разу повернувся у Чорнобиль вже назавжди.
"Я влаштувався на
роботу в дозиметричний контроль. Я був готовий працювати ким завгодно, аби
тільки в Чорнобилі!" - з напором пояснює свій вибір літній чоловік. Зараз
він вже на пенсії, разом з дружиною вони вирощують фрукти та овочі у себе на
городі, допомагають сусідам, уважно стежать за політичною ситуацією в країні.
Крім того, у нього є хобі - риболовля. Дійсно, на ґанку будинку на мотузці
сушиться риба. "Це наша рибка, прип'ятська!" - гордо каже Євген
Федорович і показує два човни, які сам змайстрував.
"Я щасливий досі, що
зробив такий вибір", - відверто зізнається в кінці нашої розмови він.
"Ми виживаємо, як
можемо"
Усього в зоні відчуження
на сьогодні проживає близько 180 осіб: приблизно 80 з них - у Чорнобилі і 100 -
в чотирьох сусідніх селах.
Село Куповате розташоване
у 47 кілометрах від ЧАЕС. Мешкають у ньому 16 людей. При в'їзді в село стоїть
похилена дерев'яна хата, а на подвір'ї двоє літніх людей перекладають дрова.
Марія Сапуга
Самотня сімейна пара,
Віктор Павлович Чаусов і Марія Михайлівна Сапуга, теж таємно повернулися до
свого будинку після евакуації. Вона працювала дояркою на місцевій фермі, а він
- будівельником, місто Прип'ять було зведено його силами.
У відриві від цивілізації
за багато років ці люди, здається, теж трохи здичавіли, як і флора з фауною в
зоні. В їх хаті є електрика, а воду вони беруть з колодязя, що у дворі. Раз на
місяць листоноша їм привозить пенсію, а два-три рази на місяць приїжджає
автолавка з продуктами, де вони купують хліб і крупи. "Дітей у нас немає,
тому до нас у гості ніхто не приїжджає. Ми самі виживаємо, як можемо", -
розповідає Марія Михайлівна, яка недочуває.
Вони - єдині, хто живе на
цій вулиці. Раніше в хаті був телевізор, і вони могли стежити за новинами, але
потім він згорів. Останнє, що ці люди знають про події у країні - що обрали нового президента.
Малюнок нового саркофагу над ЧАЕС. В ньому можуть помiститися статуя Свободи i Колiзей (фото В.Березнюка).
Віктору Павловичу скоро
виповниться 80 років, і він, закурюючи цигарку, згадує аварію та дні евакуації:
"Гнали всіх людей, наче худобу. Спочатку на збереження поселяли на три
місяці в табір у сусідньому районі. А потім комусь квартири давати почали".
Марія Михайлівна продовжує: "Але нам давали ось таку: однокімнатна, без
дверей, замість них фіранки. Начебто, така квартира для однієї сім'ї, а селили
туди кілька. У кімнаті один диван, а решта спали уздовж стін на матрацах".
Тому і вирішили повернутися до свого будинку.
"Ми вже старі,
працювати нам важко, але ми все одно вирощуємо огірки, помідори,
картоплю", - спираючись на ціпок, каже жінка. "Іноді до сусідів у
гості ходимо, намагаємося підтримувати один одного".
Марія Прокопівна
"Ось так баба і
живе!"
У центрі цього ж села
розкинувся великий хутір: кілька сараїв, хлів і невисокий будинок, а навколо
фруктовий сад. Марія Прокопівна - господиня цього двору.
В її будинку тепло і
затишно. У кутку кімнати висить ікона, а навколо неї - розшиті рушники.
"Це я ще дівкою вишивала", - трохи соромлячись, пояснює вона. Згадує
дні евакуації і починає плакати: "Нас вивезли звідси після аварії.
Говорили, що на три дні. А ми тоді до Великодня готувалися - закололи худобу,
наварили холодцю, пасок напекли... Нічого ж не знали... Не можу вам передати,
що ми пережили".
Марії Прокопівні теж
пропонували маленьку квартиру в сусідньому районі, але заселити туди хотіли
відразу кілька сімей. Тому вона зібрала речі і приїхала в рідне село. "Цей
будинок я будувала своїми руками, кожну дощечку сама фарбувала", -
говорить Марія Прокопівна, сидячи під образами на своїй кухні. У неї двоє дітей
і кілька онуків, які намагаються її відвідувати на вихідних. Вона каже, що ці
30 років пролетіли дуже швидко, і зараз вона вже пристосувалася до всього.
"Апетиту стільки нема, скільки в мене всього", - показує свою комору,
де у кілька рядів стоять консервовані помідори, огірки, яблука, пару мішків
картоплі і цибулі.
"Я чула, звичайно,
що після аварії заборонили що-небудь вирощувати на цій землі, але дозиметристи
робили заміри, і сказали, що все в межах допустимої норми", - пояснює
Марія Прокопівна. Вона дуже чекає Великодня, тоді вони з сестрою, яка живе у
цьому ж селі, поїдуть у Чорнобиль до церкви святити паски. З інших розваг у
Марії Прокопівни є ще кілька подруг в селі - іноді вечорами вони збираються
разом.
"Ось так баба і живе!" - обіймає на прощання
старенька і простягає пакетик з домашніми пиріжками.
Фото з Чорнобильськоi АЕС: Валерiя Березнюка. Вгорi - пам'ятник лiквiдаторам аварiї з написом "Тим, що врятували свiт".
No comments:
Post a Comment