«Е-мое!» - перше, чим вiтав
прибулих донецький аеропорт. Величезним, на всю стiну бiг-бордом
з рекламою, так називався популярний ресторан. Це коли там ще був аеропорт, за
роки до вiйни.
Хоч так насправдi – вона
жила в Донецьку завжди, зачаївшись, просто
чекала слушної
нагоди.
Суворо радянський мегаполiс. Aрхiтектурно й не тiльки. Тоталiтарна монументальнiсть вулиць без україномовних вивiсок i людей. Нi, я знаю, що так
думати – дуже суб’єктивно, несправедливо, що був – i все ще десь є наш ДОНЕЦЬК, а не
лише «Дoнецк». Як не крути, а наявнiсть м’якого знака в правописi топонiма наче зменшує його зрусифiкованiсть, не лише фонетично. Чи то пак – хоч трохи «прибирає» увесь пов’язаний
з тим негатив. Але тодi, в далекому
2005-му, це мiстo аж нiяк, бодай ледь вловимими дрiбницями не справляло враження українського. Таким
йому ще належить стати – колись i задовго пiсля того, як з нього викурять ДНР.
Я своїм знайомством з
Донецьком завдячую iспанським
телевiзiйникам:
TV Espana приїхали знiмати документальне кiно про
Україну пiсля Помаранчевої Революцiї, колега
попросила допомогти з органiзацiєю iнтерв’ю
та перекладом.
Лусiя – так її звати – запалилася бажанням поговорити з Р.Ахметовим. Не судилося.
Телефонна розмова з тогочасним
прес-секретарем Ахметова, Березовським:
- Да, мы получили ваши
вопросы. Но мы думали, что вы – серьезные люди, а вы нас не уважаете.
- Не зрозумiла?
- Ну, как же – вы их
написали на украинском языке!
- А ви хочете сказати,
що не володiєте державною?
- Нет, мы понимаем, но вы
нас тоже должны понять – здесь Донецк!
- В якому теж дiє законодавство України.
- Ну, к чему этот разговор? Переведете вопросы на
русский?
- На все добре.
Нiчний Донецьк
Прилетiли пiд вечiр,
холодно, дме пронизливий вiтер. Першi метри порепаного асфальту летовища, роздратований крик тiтки в унiформi: - Быстрее, быстрее проходим! Ну, что такое?! Убрали это
все, сейчас же!
«Это все» - це кофри телевiзiйникiв з обладнанням, їх щойно вивантажили з черева «тушки» робiтники i
жбурнули на – та нi, об! – землю, i чомусь саме так, аби забарикадувати вхiд до примiщення
аеропорту. Освiтлювач Хав’єр хапається за
серце – бо ж технiка
любить делiкатне ставлення. Ми
гарячково вiдтягуємо важезнi кофри убiк, «гостинна» працiвниця продовжує сваритися, прошу її бути чемнiшою. Жiнка щиро дивується, спокiйнiшаючи iнтонацiєю:
- А что такое? Я всегда так
разговариваю! Нормально все...
Ця мiсцева «нормальнiсть», надто звична
для Донецька i яка - нi в тин, нi в ворота для тих, хто не звiдти - рiзатиме очi й вуха ще не раз.
Починаючи з речей наче б то банальних, побутових, i закiнчуючи наприклад, такими, як вартiсть шахтарського життя.
Зйомки на шахтi «Центральна». Вузький, все ще наземний коридор, що
провадить до лiфта, ним шахтарi спускаються в забiй. Чоловiки з касками на головах йдуть мовчки, у майже темрявi – хоча за вiкном бiлий день. Пiд невисокою стелею - тьмяна насмiшка лампочки. Зимно вiд потужного протягу, що гуляє вздовж стiн, мало з нiг не збиває, гнiтючiсть мiсця можна руками помацати. Дзвiнко хлюпає вода, її випльовують з-пiд крокiв напiв-зогнилi дошки. В руках у кожного шахтаря – по невеликому
металевому цилiндру зi шлангом, щось схоже на протигаз.
-
Спитай, що це? – Просить Рамон, оператор.
-
Запас кисню, на випадок аварiї пiд землею, - вiдповiдає чолов’яга рокiв п'ятдесяти на вигляд. – Ось так трубку вставляєш i дихаєш.
-
А наскiльки того запасу вистачить?
-
Ну, коли сидiти, не рухатися – годин на двi, а коли йти – то на годину.
-
Добре, а далi – що?
-
Далi – все.
В Рамона – нiмий шок, це байдуже-приречене «все» категорично дисонує не лише з європейськiстю, а й з елементарним iнстинктом самозбереження. Вiн хоче запитати ще, але чолов’яга вiдмахується – iз забою зараз пiднiметься попередня змiна, треба бути вчасно, не до балачок.
Тi, що вже на поверхнi,
нe йдуть на контакт. Наш гiд по шахтi, Олександр, що зовнi – нiби на замовлення! - дуже схожий на бадьорого бiлявого комсомольця з радянських плакатiв, заохочує їх до спiлкування на камеру: «Кому я сказал?
Живо пошел и все ответил! Не обсуждается!».
Лусiя цiкавиться в шахтарiв ставленням до чинної влади,
новообраного президента Ющенка i прем’єра Тимошенко. Ставлення одноголосно негативне i присмачене матюками. «Как мы можем
уважать эту власть, если они – националисты?»
- А Януковича – поважаєте?
- Да! Он сам из рабочих, наш человек.
- А як саме допомiг вам?
- Сделал Донецк европейским городом.
"Европейский город", вiйна
В диспетчера Надi, молодої жiнки рокiв тридцяти, запитуємо, яка в неї мрiя:
- Чтоб работа была, зарплату платили.
Лусiя, вочевидь, вирiшила, що я наплутала з перекладом,
уточнює: «Запитай, яке в неї найбiльше бажання,
найзаповiтнiше?»
- Так я ж и говорю – чтобы все хорошо, чтобы
зарплата!..
- А мьечтать, мьечтаете o что? – Лусiя раптом згадує уламки колись недовивченої росiйської.
Надя продовжує нiяково посмiхатися, мовчить. Лусiя теж ненадовго замовкає – їй, мешканцi теплої Барселони, де навiть вiтер з моря щодня дихає безлiччю крилатих мрiй, не вiдразу вдається
збагнути, що отримати зарплатню буває «найзаповiтнiшим бажанням». A
про iншi можна просто не знати.
Пiсля шахти їдемо мiняти Лусiїнi євро на гривнi. В ближчому обмiннику «Укрсоцбанку» вiдчинено, але досередини зайти – зась. «Надо подождать» -
каже суворий дядько, банкiвський цербер при
входi, iгноруючи нашi «чому?». Стоїмо на порозi хвилин двадцять. Всерединi виявляється, що: спершу треба вистояти чергу на «проверку
документов», вiдтак – «на
проверку качества валюты», а вже потiм – ще одну, щоб обмiняли. Все разом займає годину з гаком. Але гривень Лусiя все одно не отримала: в останньому,
заповiтному вiкнi нам
кажуть, що «купюра с дефектом». Вiдмовляючись уточнити, яким саме, але курс буде нижчим, анiж заявлено. Лусiя махнула рукою.
- Грошi помiняти – та хоч серед ночi! – Запевнила секретарка тогочасного
губернатора Вадима Чупруна, його теж фiльмували. – Поїдете в «негро-банк», це на Театральнiй площi, в них надiйно.
Так вийшло, що поки туди дiсталися, настала i справдi пiзня нiч, десь близько 12-ої. На площi тупцювали на вiтрi четверо темношкiрих синiв Африки. Одразу
перейшли на дуже непогану англiйську, вручили Лусiї потрiбну суму. Курс, до речi, був кращим, нiж в «Укрсоцбанку». Сервiс. Ним, як виявилося, вже роками займаються
студенти-африканцi, це наводило на
роздуми.
Наступного дня в крамницi купуємо
батарейки для кiно-камери, Лусiя просить чек, їй потрiбно для звiтностi. Продавець насторожується:
- А в чем дело, вообще?
Нормально же вас обслужили... Обычно у нас люди никаких чеков не требуют.
Ще трохи згодом телефоную в
облвиконком, прошу допомогти телевiзiйникам з
транспортом.
- Ладно, что-то сообразим, -
трохи недбало вiдповiдає слухавка чоловiчим голосом.
- Менi б не «ладно»
треба, а напевне!
- Сделаем. Вот вы, в Киеве там, как будто не понимаете:
Донецк никого не обижал, не обижает и обижать не будет!
Ця фраза запам’яталася назавжди. То був березень 2005-го.
Фото: https://www.mutualart.com/Artwork/UNTITLED-FROM-THE-DONBASS-CHOCOLATE-SERI/19A2414CEB024499
(Арсен Савадов)
No comments:
Post a Comment