Шляхетнi гуцули: «я сi волочу!»

Недавнi     українськi  кiно- комедiї – «Шляхетнi     волоцюги» та щойно запущена в кiно-театрах «Гуцулка Ксеня» – новi   не   лише   тим,   що   обiйшлися без традицiйного   замилування «вишиваними варениками» i згадали «як було файно в Галiцiї, поки не прийшли москалi». Щоправда, вдалося їм це по-рiзному. Чи то пак, зовсiм не вдалося у першому випадку. Зате в другому можемо говорити про безперечний успiх.

«Гуцулка Ксеня», режисер – Олена Дем’яненко. Гарний хлопець з американської дiаспори отримає мiльйон у спадок – якщо одружиться зi свiдомою українкою. Любов, гуцули та весна.

Фiльм тiльки-но вийшов на екрани i одразу ж встиг здобути звання «першого вiтчизняного мюзикла». Що не зовсiм справедливо по вiдношенню до того ж «Запорожця за Дунаєм» - старого, ще 1937-го року i свiжiшого, 2007-го. Чи «Наталки-Полтавки» - тiєї, що вiд В.Авраменка (1936), чи вiд I.Кавалерiдзе (1936), чи вiд Р. Єфiменка (1978). «Гуцулка...» - далебi не перше українське музичне кiно.

Iнша справа, що цей мюзикл не експлуатує фольклорну складову. Хоч би  тому, що його герої живуть у Європi, частиною якої була Захiдна Украна до 1939-го р., а дiя фiльму вiдбуваться в 1938-му. Та й знаменита пiсня, що дала назву стрiчцi, теж не народна, бо має автора – композитора Я.Барнича. Етнiка, звичайно, присутня, однак модерна i, знову ж таки, вестернiзована. Але останнє - також i в контекстi типово голiвудських кiно-жанрiв, як-от хоррору чи, у певних епiзодах - мiстичного трiллера.

Нарештi, сюжетна iдея – не бачити хлопцевi грошей, поки не одружиться з українкою –  як на мене, то не що iнше, як елегантний стьоб над вузьколобiстю сучасних «професiйних патрiотiв». Умова отримання спадку – щирий нонсенс, адже в Яро (iм’я героя) могло спалахнути почуття i до польки чи румунки, що теж жили у Карпатах тих часiв. I що тодi – прощавай, багатство, i здрастуйте, злиднi, бо «iнтернацiонал» «несумiсний» зi справжнiм українством?!

Втiм, цю iронiю, на жаль (чи на щастя?) не всi помiтили. Бо ж дивитися є на що: розкiшнi карпатськi кравиди, вiдзнятi оператором Д.Яшенковим так, що дух перехоплює,  love story в стилi милого ретро, чи фантастично драйвовi фрiк-кабаретовi клiпи дiвочої команди Dakh Daughters. Вiд чийого музикування у фiльмi, даруйте за тавтологiю, реально зриває дах. Саме вони задають його модернову тональнiсть i вiдповiдають за мiстичну атмосферу, без якої годi уявити Карпати.

Але тут же лiзе кляте волохате але: от якби тi пейзажi теж грали роль! Бо ж гiрська природа – неабияка «актриса» i закономiрно мала б брати участь у драматичних поворотах, iлюструючи та створюючи настрiй героїв. Та ба, лише зовнiшньою «красивiстю» та роль i обмежується.

 Так само забракло вмотивованостi епiзодiв з Dakh Daughters в канву кiно-наративу – в першiй половинi картини мимоволi ловиш себе на думцi, що дiвчата собi окремо, a кiно-дiйство - теж нiби й не зовсiм з ними.

Нарештi,  таки замало сюжету в любовнiй лiнiї Яро-Ксеня: сцени на тему їхнього кохання можна полiчити на пальцях, але й тi – не завжди органiчно вплетенi в екранну iсторiю.

Та ба, всi цi недолiки вiдходять на другий план, бо – багато танцiв-спiвiв, симпатична молода пара, загалом пристойне акторство, а ще -  гумор i вдала iронiя про одвiчнi галицькi комплекси на тему «Гамерики» роблять свою справу. Глядач буде i розважений, i поностальгує за довоєнним минулим.

Тим бiльше, коли це минуле - нiде правди дiти - вiдверто iдеалiзують. (Хоч якщо Галичина справдi була таким чарiвним краєм, то чому ж народ масово емiгрував звiдти, в тому числi й за океан?) Але тут одночасно – чи не найсильнiший момент «Гуцулки...», бо милуючись карпатською пасторальнiстю, все одно розумiєш: у них там – вже 1938-ий. А завтра настане жахiття 1939-го - з совєтами, фашистами i мороком радянської окупацiї, що розтягнеться на багато десятирiч. Тож фiнальнi титри фiльму, що геть з iншого жанру, трагiчного – таки справдi майстерна гра режисера на контрастi. Вiн виводить мюзикл далеко за межi розважальностi.

Отже, як на перший «млинець» музичного кiно – то вийшов зовсiм не глевкий, навпаки, можемо говорити про успiх.

Чого, на жаль, не скажеш про iнший фiльм:

«Шляхетнi волоцюги», режисер – Олександр Березань. Енкаведисти та фашисти полюють за сакральною коштовнiстю в передвоєнному Львовi. Львiвськi батяри захищають не лише цивiлiзацiю, але й беззахисну дiвчину-сироту.

Все до купи в цьому мiксi з есесiвцiв, москалiв, танцiв i львiвських батярiв – феєрично незграбному. Це кiно вже лаяли так багато й смачно, що лупцювати його авторiв ще раз якось трохи й незручно. За вульгарнiсть, несмак, жарти, що вiдгонять росiйським шансоном i росiйським же кiно-бурлеском «Гiтлер, капут!» та безлiч iсторичних ляпiв.

Хiба-що дозволю собi кинути каменя в головний сакральний предмет цiєї iсторiї -  браслет самого Олександра Македонського. З таким же успiхом замiсть  нього мiг би бути перстень Клеопатри чи, cкажiмо, просто її пантофля, надiлена магiчною силою. Чого з доброго дива на роль артефакта вибрали саме браслет i чому саме Македонського – годi знати.

Та ризикну також «Волоцюг» похвалити. За динамiчнiсть сюжету, колоритнi сцени бiйок i не менш красивi танцi. За те, що став першопрохiдцем у жанрi нашого iсторичного комедiйного бойовика. (Гаразд, «iсторичного» - вельми умовно). Але це також наразi єдиний вiтчизняний фiльм, що взявся за досi незайману кiнематографом тему львiвського батярства. Як явища i певної альтернативної культури. Бодай за це О.Березаню варто подякувати.

А за решту... Ну, ви зрозумiли.